РОЗУМ ТА МІФ

Анотація

В с т у п. Присвячено філософському аналізу природи людського розуму в контексті сучасних дискусій про штучний інтелект, раціональність та межі когнітивного пізнання. Актуалізація проблеми зумовлена зростанням популярності генеративних систем штучного інтелекту, продукти яких дедалі частіше імітують результати людської розумової діяльності та провокують переосмислення самого поняття інтелекту. Автори виходять із припущення, що редукція розуму до сукупності обчислювальних або нейрофізіологічних процесів не дозволяє адекватно пояснити його історичну, онтологічну та культурну зумовленість. У цьому зв'язку запропоновано звернення до філософії міфу як до перспективної методологічної рамки аналізу раціональності.

М е т о д и . Методологічну основу дослідження становить поєднання історико-філософського аналізу, герменевтики, феноменологічного підходу та елементів філософської антропології. Використано реконструкцію античних і неоплатонічних концепцій розуму (Платон, Арістотель, Плотін, Ямвліх) у зіставленні із сучасними концепціями діяльнісної та тілесно-укоріненої когніції (Ікскюль, Дрейфус), а також із результатами нейронаукових і когнітивних досліджень. Особливу увагу приділено аналізу соціально-практичного характеру формування смислів та ролі культурно зумовлених онтологічних уявлень у конституюванні раціональності.

Р е з у л ь т а т и . Показано, що розум не може бути адекватно зрозумілий поза системою соціальних практик, у межах яких формуються смисли, поняття та уявлення про реальність. Античні уявлення про розум, тісно пов'язані з міфологічною онтологією, репрезентують не наївну чи "донаукову" стадію мислення, а цілісну модель культурної раціональності, у якій розум виступає одночасно принципом упорядкування світу, засобом його пізнання та формою залучення людини до трансцендентного порядку буття. Аргументовано, що будь-яка раціональність історично вписана в певний міфологічний горизонт, який задає структуру можливих практик, критерії істинності, етичні та аксіологічні орієнтири. Сучасні форми раціональності, попри претензії на нейтральність і універсальність, також ґрунтуються на специфічній онтологізації реальності, що залишається імпліцитною.

В и с н о в к и . Запропоновано розуміння людського розуму через міф. Засвідчено, що в основі смислів, які репрезентують зовнішній світ для людини, лежить соціальна діяльність, а їх системність – похідна від ієрархії культурних практик. Водночас розкрито, що верифікована успішність будь-яких форм раціональності завжди спирається на неверифіковану культурну онтологію, яка конституюється самим культурним розумом. Зокрема, обґрунтовано, що античне філософське осмислення розуму було невіддільним від міфологічної онтології, у якій буття структуроване як співвідношення сакрального, вічного "вищого" світу та мінливого піднебесного світу становлення.

Доведено, що відбір чуттєвих даних, їх включення у практики спільнот і спрямування цих практик визначають вигляд реальності, й саме міф конституює наратив про суще і детермінує ці процеси. Підтверджено, що антична філософія розуму фіксує не "помилкову" протонаукову модель мислення, а історично конкретний автопортрет культурної раціональності епохи: розум має доступ до світу лише через власну системність і тому функціонує як міф про світ, у межах якого й набуває визначеності сам світ і місце людини в ньому.