ПИТАННЯ НАДАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ ЯК ВИКЛИК ЄДНОСТІ ПРАВОСЛАВ'Я

Анотація

Розглянуто питання надання автокефалії в контексті історичних і сучасних суперечностей у міжправославному діалозі. Розкрито тезу про існування двох моделей отримання автокефального статусу тій чи іншій помісній церкві – грецька та московська, що неминуче передбачає виникнення різного роду протиріч та конфліктів поза межами цього питання, а саме: право служіння своїй пастві в діаспорі, що означає створення в ній власних організаційних структур – парафій, єпархій, митрополій, екзархатів, самостійне прийняття рішення про надання автокефалії своїй частини, а тому ніхто з інших церков не має права втручатися у внутрішні справи іншої автокефальної церкви. Обґрунтовано, що суперечності навколо цього питання обумовлені як історично, так і в контексті церковного права. Якщо говорити про перше, то за століття існування Православної церкви не було випрацьовано своєрідного "міжнародного" церковного права стосовно загальноприйнятого механізму надання автокефалії через концепцію Пентархії, яка наголошувала на виключній замкненості на стародавньому патріархаті. Щодо церковного права, то в цьому контексті виокремлюються два сценарії: 1) перемогу одного суверена над іншим (коли одна сторона, тобто та чи інша помісна церква значно переважає іншу). У цьому випадку одна зі сторін втрачає суверенітет і визнає верховну владу іншої; 2) досягнення компромісу, що виражається в укладенні угоди між сторонами. Однак другий варіант не означає, що цю угоду не можна порушувати, оскільки органу, який контролює виконання домовленостей, немає. Отже, простір стосунків між автокефальними Церквами є простором зіткнення суверенних воль, а тому постає проблема в напрацюванні нової еклезіологічної концепції, яка унеможливить протиріччя всередині Православ'я.