СОЦІОКУЛЬТУРНІ ПРАКТИКИ ЯК ЧИННИК ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ ГУМАНІТАРНОЇ КРИЗИ СУЧАСНОСТІ

Анотація

В с т у п. Досліджено соціокультурні практики як чинник філософської рефлексії сучасної гуманітарної кризи, що проявляється в умовах війни, пандемій, соціальної фрагментації, інформаційного тиску та екологічної нестабільності. Соціокультурні практики – ритуали пам'яті, волонтерство, публічне мистецтво, цифрові обряди – розглянуто як простір етичного та екзистенційного осмислення нових викликів буття, солідарності та гідності. Вони стають засобом реагування на колективну травму, механізмом формування нових форм міжсуб'єктивності та моральної взаємодії, а також джерелом філософського розуміння сучасного стану людства.

М е т о д и. Дослідження базовано на міждисциплінарному філософському підході, що поєднує герменевтику (Г.-Ґ. Гадамер), феноменологію (М. Гайдеґґер), соціальну філософію (П. Бурдьє, Ю. Габермас), етику відповідальності (Е. Левінас, Дж. Батлер) та постструктуралізм (М. Фуко, М. де Серто). Застосовано концептуальний аналіз понять "соціокультурна практика" та "гуманітарна криза", структурно-функціональний підхід до вивчення культурних механізмів реагування на деструкцію, а також герменевтичну реконструкцію форм публічної дії, що втілюють філософські змісти в конкретному досвіді.

Р е з у л ь т а т и. Встановлено, що соціокультурні практики постають як медіатори між особистим і колективним досвідом, між минулим і майбутнім, між стражданням і дією. Вони не лише репрезентують досвід катастрофи, а й створюють умови для філософського осмислення світу, що зазнав руйнації, моральної фрагментації та кризи ідентичності. Через них формується новий тип філософської чутливості до історичної травми, вразливості та відповідальності перед Іншим.

В и с н о в к и. Визначено, що соціокультурна практика відіграє ключову роль у відновленні гуманістичного горизонту, стаючи формою філософського мислення у дії. Вона артикулює солідарність, пам'ять, гідність і відкриває шлях до переосмислення гуманності в посткатастрофічному світі. Таким чином, вона виступає не лише способом адаптації до кризи, а й джерелом культурного відновлення та етичного переосмислення сучасного досвіду буття.