ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТИБЕТСЬКОГО БУДДИЗМУ ПІСЛЯ 1959 РОКУ

Анотація

В с т у п . Досліджено процес інституціональних трансформацій тибетського буддизму після подій 1959 року, коли

насильницьке встановлення контролю КНР над Тибетом та масова еміграція Далай-лами і тибетської громади

спричинили глибокий розрив у традиційних релігійних, освітніх і культурних структурах. У центрі уваги – руйнування

сакральної географії тибетського буддизму, демонтаж монастирської системи та подальше формування нових

інституцій у вигнанні, що визначили сучасне глобальне поширення традиції.

М е т о д и . Базовано на історико-аналітичному підході з використанням порівняльного аналізу інституцій тибетського буддизму до та після 1959 року. Залучено праці провідних буддологів та етнографів, а також контекстуальний аналіз освітніх, культурних і релігійних практик тибетської діаспори та західних центрів буддизму.

Р е з у л ь т а т и . Показано, що втрата територіальної та сакральної бази призвела до суттєвої "де-територіалізації" тибетського буддизму: релігійні практики, влада та родові лінії стали мобільними й транснаціональними. У вигнанні було відновлено ключові монастирські традиції, створено навчальні центри, бібліотеки й школи, що забезпечили відтворення чернечої освіти та культурної спадкоємності. Виявлено, що водночас значне поширення традиції на Заході спричинило інновації у викладанні, появу нових освітніх програм та залучення нетибетської аудиторії до збереження і розвитку буддизму. Західні центри, перекладацькі ініціативи та участь учених і практиків сприяли глобалізації традиції, але водночас породили ризики спрощення та комерціалізації.

В и с н о в к и . Визначено, що інституціоналізація тибетського буддизму у вигнанні демонструє високу адаптивність традиції, яка змогла зберегти спадкоємність без прив'язаності до сакрального ландшафту Тибету. Аргументовано, що нові інституції виконують роль носіїв релігійної автентичності, одночасно сприяючи культурній інтеграції та глобальній присутності буддизму. Трансформації після 1959 року виявили як уразливість традиції перед геополітичними викликами, так і її здатність до інновацій та міжкультурного діалогу.